Вулична соціальна робота зі споживачами ін'єкційних наркотичних речовин

Стратегія зменшення шкоди

Стратегія зменшення шкоди як модель ставлення до проблеми вживання наркотичних речовин існує поряд із психіатричною, соціокультурною, моралістичною, медичною моделями. Проте вона принципово відрізняється за своєю філософією, оскільки розглядає як пріоритетне завдання профілактику ВІЛ-інфекції. Зменшення шкоди є політикою, «яка починається з усвідомлення того, що наркотичні речовини не зникнуть і що у нас немає іншого вибору, крім необхідності навчитися жити з ними так, щоб вони чинили якомога менше шкоди» [6, с. 4].

Модель виходить із того, що наслідки вживання наркотичних речовин стають більш тяжкими у зв'язку з криміналізацією цих речовин, бо споживач часто змушений вести кримінальний спосіб життя.

Мета програм зменшення шкоди — докласти зусиль, щоб у споживачів наркотичних речовин було якомога менше проблем зі здоров'ям, у сім'ях і в стосунках з оточуючими, щоб вони могли вести соціально активне життя, працювати незалежно від того, вживають вони наркотичні речовини чи ні. При цьому в роботі програм зайняті як професіонали, так і колишні та активні споживачі [10; 13].

Призначення профілактичних програм, заснованих на ідеях зменшення шкоди, — підвищення рівня знань стосовно ризикованих типів поведінки та їхніх наслідків; навчання ефективним навичкам подолання ризикованих ситуацій, пов'язаних із наркотичними речовинами та сексуальною практикою; підтримка поведінки, що сприяє оздоровленню та зменшенню ризику [4, с. 45]. Робота програм, спрямованих на профілактику ВІЛ серед споживачів ін'єкційних наркотичних речовин, спирається на мережу польових працівників і волонтерів з числа представників цільової групи. Відтак відбувається високоефективне використання обмежених засобів, що вигідно з економічної точки зору.

Вулична соціальна робота

Вулична соціальна робота (аутріч-робота) — поряд із обміном шприців, замісною терапією, консультуванням і навчанням — є одним з найефективніших методів профілактики ВІЛ-інфекції в межах стратегії змєншення шкоди [5].

Вона має на меті встановлення контакту та надання допомоги тим клієнтам, які не належать до числа користувачів існуючих служб чи послуг і з якихось причин є важкодоступними для закладів системи охорони здоров'я. Вулична робота — це донесення профілактичної інформації до споживачів наркотичних речовин (або до інших закритих соціальних груп) у ті місця, де вони зазвичай збираються, проводять час, наприклад точки продажу наркотичних речовин у місті, квартири споживачів, навчальні заклади, наркологічні чи інфекційні лікарні, а також пенітенціарні заклади (тюрми, колонії).

Ключовою метою проведення вуличної роботи, як і програм зменшення шкоди в цілому, є зміна норм поведінки в групі споживачів наркотичних речовин. Зміна соціальних норм неможлива без зміни поведінки окремих членів цієї групи. Саме тому найефективнішою формою вуличної роботи визнано роботу за принципом «рівний — рівному» («залучення наставників одного віку й однакового походження для передачі просвітницьких послань цільовій групі» [11 ]), що дає змогу використовувати індивідуальний досвід і формувати індивідуальний підхід до кожного клієнта програми.

Вуличну роботу найчастіше проводять на базі медичних чи соціальних програм, забезпечуючи тісну взаємодію між фахівцями охорони здоров'я та споживачами наркотичних речовин. Це сприяє постійному взаємовигідному обміну інформацією. Медичні спеціалісти дізнаються про зміни на наркосцені (тобто в місцях збирання споживачів і в точках продажу наркотичних речовин), а саме про появу нових наркотичних речовин і нових практик їх вживання. Споживачі, у свою чергу, отримують оперативну медичну інформацію, яка безпосередньо відповідає їхнім записам й потребам і доноситься простим та доступним способом [1].

Програми вуличної соціальної роботи слугують прикладом низькопорогового підходу до зменшення шкоди. У їх межах відбувається залучення цільових груп до розробки нових програм і служб; вони зменшують рівень стигматизації клієнтів [4]. Поряд із проведенням профілактики наркозалежності та із забезпеченням можливостей вільного отримання лікування, вулична соціальна робота становить частину комплексної стратегії для запобігання подальшому розвитку епідемії ВІЛ/СНІДу.

Вуличні працівники, задіяні в програмах зменшення шкоди, потребують спеціальної підготовки для того, щоб ефективно виконувати свою роботу. Зазвичай роботу проектів із профілактики ВІЛ/СНІДу серед цільових груп здійснюється у двох напрямках: проведення семінарів для підготовки й навчання виконавців проекту; безпосередня допомога цільовим групам, організована вже підготовленими спеціалістами [9]. Отже, щоб бути спроможними допомагати клієнтам, вуличні працівники мають отримати необхідні знання та навички, мають усвідомлювати цінності, на яких грунтується ця робота.

Щоб підвищити продуктивність співробітників і уникнути проблеми плинності кадрів, керівники проекту, крім підготовки та тренінгів для вуличних працівників, мають ураховувати також такі аспекти, як контроль персоналу та розробка й впровадження відповідної політики та стратегії роботи співробітників [3]. Важливо, щоб виконавці програм знали, що завжди можуть розраховувати на консультативну, психологічну та технічну допомогу з боку спеціалістів — тренерів і експертів [2].

У своїй роботі вуличні працівники стикаються з певними проблемами, зумовленими, зокрема, обмеженим фінансуванням, нестачею персоналу та відсутністю громадського розуміння й підтримки. Потреби персоналу в додатковій підготовці, в інформації та психологічній підтримці часто не беруть до уваги. Проблему контролю працівників також часто ігнорують [3]. Один із проблемних моментів програм вуличної роботи — поведінкові особливості споживачів, через що кількість представників цільової групи, здатних проводити профілактичну роботу, є обмеженою.

Зазвичай вуличні соціальні працівники широко задіяні в роботі пунктів обміну шприців. При цьому в разі потреби вони можуть проводити дезінфекцію інструментарію або заміняти його на стерильний [14], зокрема й для тих споживачів, які з якихось причин не є клієнтами стаціонарних пунктів обміну шприців [11]. Крім того, програми обміну шприців як складова вуличної роботи можуть також забезпечити первинний контакт між споживачами ін'єкційних наркотичних речовин і працівниками служб здоров'я, включаючи — для мотивованих — доступ до лікування від наркозалежності [14].

Отже, основні обов'язки вуличного соціального працівника зосереджені в таких його діях:

— працювати з людьми в місцях їхнього звичного перебування;

— разом з людиною намагатися визначити, у чому саме їй потрібна допомога;

— забезпечувати людей інформацією, інструментами та іншими ресурсами, які можуть допомогти їм знизити ступінь шкоди, пов'язаної із вживанням наркотичних речовин, в їхньому житті;

— надавати клієнтові правдиву та точну інформацію про можливі шкідливі наслідки для його здоров'я та про небезпеку зараження ВІЛ-інфекцією [9];

— не ігнорувати й не заохочувати ризиковану поведінку [5];

— забезпечувати можливість анонімного та безкоштовного консультування та лікування [9];

— створювати підтримуюче середовище для представників цільової групи, залучати споживачів ін'єкційних наркотичних речовин до діяльності з профілактики ВІЛ/СНІДу [9] ;

— співробітничати з іншими особами чи службами, які працюють за програмою зменшення шкоди;

— виявляти готовність до обговорення будь-яких проблем і питань, пов'язаних із вживанням наркотичних речовин, починаючи від найбезпечніших способів вживання й закінчуючи варіантами позбавлення наркозалежності [5];

— заохочувати споживачів звертатися до відповідних організацій та програм, шо працюють у даній сфері [3].

Особливу увагу слід звернути на ефективність втручання «рівний — рівному» [8; 12]. У цьому втручанні, по-перше, відповідальність за навчання споживачів ін'єкційних наркотичних речовин покладено на тих людей, які найвірогідніше є впливовими серед інших споживачів. По-друге, одним з найефективніших способів мотивування людей до отримання знань є необхідність навчати інших. По-третє, навчання «рівний — рівному» сприяє значному накопиченню досвіду й знань: люди спочатку навчаються з допомогою рівних, які їх залучають, а потім повторюють те, що вивчили, тоді, коли самі вже навчають і залучають рівних. Крім того, заохочувальною є схема отримання винагород за поведінку при втручанні «рівний — рівному». Найпродуктивніші працівники отримують винагороду прямо пропорційно до успіху, якого вони досягли. Зусилля щодо залучення клієнтів при втручанні «рівний — рівному» завжди визначаються в термінах, культурально сприйнятливих для споживачів.

Вуличний працівник також має доступ до людей, які не підпадають під критерії програми, але належать до групи ризику зараження ВІЛ-інфекцією. Наприклад, дедалі більше підлітків і молодих людей звертаються до вуличних працівників тільки для того, щоб взяти презервативи, обговорити сексуальні проблеми та запитати про ВІЛ-інфекцію [12].

Отже, робота вуличного соціального працівника допомагає налагодити контакт зі споживачами ін'єкційних наркотичних речовин, що стає основою для надання допомоги цільовій групі. Довіра клієнтів визначає їхню зацікавленість у темі безпечного вживання. Вуличний працівник при цьому є тим професіоналом, який сприяє зменшенню шкоди, пов'язаної із вживанням наркотичних речовин, як для клієнтів, так і для їхнього оточення.

Досвід роботи в Києві

Упродовж травня 2002 р. – березня 2003 у Києві реалізовувався проект «Інтервенція з метою зменшення вживання ін'єкційних наркотичних речовин». Його метою було зменшення вживання та/або шкоди, пов'язаної із вживанням ін'єкційних наркотичних речовин. Виконавцем проекту став Благодійний фонд «Фонд профілактики хімічних залежностей та СНІДу» (далі — ФПХЗС), а замовником — Медична школа університету Колорадо, США.

За проектом до вуличної соціальної роботи було залучено три працівники, які мали досвід вживання наркотичних речовин. Нижче запропоновано відповіді цих працівників на опитник, призначений для отримання інформації, що виявляє мотивацію респондента до тих чи інших дій, механізми створення установок стосовно тих чи інших подій, послуг.

На думку київських вуличних соціальних працівників, мотивуючими чинниками для їхнього залучення до такої діяльності були:

— наявність конкретних результатів роботи, передусім зменшення шкоди шляхом зміни поведінки клієнта, а також зміна поведінки клієнта в міжособистісній та особистіший сферах; залучення клієнта до соціально активного життя;

— можливість встановити довірливі стосунки з клієнтами завдяки наявності у вуличного соціального працівника досвіду вживання наркотичних речовин; при цьому одним із найважливіших здобутків, а отже, мотивуючим фактором у проведенні вуличної роботи було названо особисте утримання працівника від вживання наркотичних речовин, що впливає на підвищення власної самооцінки;

— наснага, активізація клієнта у процесі роботи, що породжує усвідомлення власної корисності для інших та підвищене почуття впевненості в собі.

Отже, сильні сторони вуличної роботи можна звести до двох основних моментів: по-перше, корисність, доцільність і потрібність тієї інформації, яку надають клієнтам вуличні працівники; по-друге, процес спілкування працівників з клієнтами, який сам по собі можна вважати мотивуючим.

Визнаючи факт слабкого фінансування програм зменшення шкоди в Україні, вуличні працівники наголосили, що одним із мотивуючих чинників до роботи є наявність заробітку. При цьому було зазначено, що перед початком безпосередньої оплачуваної роботи людина має попрацювати волонтером і здобути необхідні знання й навички. Ті працівники, які мають власні сім'ї, звернули увагу на надзвичайну важливість оплати вуличної роботи, оскільки це є не лише компенсацією для самих працівників, а й істотним, хоча й невеликим, засобом до існування їхніх сімей.

Проект «Інтервенція з метою зменшення вживання ін'єкційних наркотичних речовин» передбачав проведення кількох тренінгів для майбутніх вуличних працівників перед початком їхньої діяльності (які відбувалися в Одесі). Фактично, лише одна людина із трьох працюючих була присутня на цих тренінгах. Дві інші не брали участі в них і навчалися вже в процесі роботи; одна з них наголосила на важливості спілкування у процесі роботи з тим вуличним працівником, який був присутній на тренінгах: «Він був для мене “живим” навчанням». Щоб отримати нові та поглибити наявні знання, працівники читали літературу з теми вуличної роботи (у ФПХЗС розроблено спеціальний посібник).

До основних обов'язків вуличних працівників проекту входило: знайомство з клієнтом; розповідь про проект, у якому вони беруть участь; запрошення на первинне інтерв'ю; інтервенція (втручання), яка мала на меті, по-перше, інформування про безпеку вживання наркотичних речовин, по-друге, мотивацію клієнта до зміни поведінки впродовж 4–6 місяців (одна-дві зустрічі на місяць); спостереження за змінами, які сталися з клієнтом; супроводження клієнта в разі необхідності — при проходженні тестувань на ВІЛ/СНІД і при відвіданні лікарів; запрошення клієнта на кінцеве інтерв'ю. Працівники також зазначили, що одним з їхніх обов'язків було володіння інформацією про ринок наявних послух і закладів, «які варто пропонувати клієнтам». Головне, що треба було донести до споживачів, це важливість і необхідність їхнього контролю над процесом вживання. Отже, вуличні працівники забезпечували клієнтів актуальною інформацією та допомагали їм усвідомити власну здатність контролювати процес вживання, а при бажанні — припинити його. Отож у роботі вуличного соціального працівника можна виокремити завдання-мінімум — безпечне вживання наркотичних речовин, а також завдання-максимум — зміну ризикованого стилю життя, тобто відмову від вживання наркотичних речовин. Це відповідає цілям, які ставлять перед собою програми зменшення шкоди [7].

Учасники проекту висловили думку, що вуличний працівник мусить утримуватися від вживання наркотичних речовин. Вони зауважили, що самі визначають необхідні обмеження у своїй роботі: не заохочувати клієнта до вживання, не забезпечувати його наркотичними речовинами, самому залишатися тверезим. Але те, що працівники визначили як «обмеження», можна назвати базовими умовами проведення вуличної соціальної роботи.

Упродовж дії проекту вуличні працівники періодично зустрічалися для обговорення поточних справ і побудови плану подальших дій. Такі зустрічі, за їхніми словами, відбувались щотижня або щодватижні, вони були корисними для планування й оптимізації процесу роботи. Було також зазначено, що важливу роль відігравали спільні збори з керівниками, що допомагало подальшому координуванню дій вуличних працівників. При цьому керівник проекту виконувала також роль супервізора вуличних працівників, надаючи їм психологічну підтримку. Однією з функцій таких зустрічей та зборів була профілактика вигорання працівників.

Як зазначили працівники, одна з особливостей вуличної роботи зі споживачами ін'єкційних наркотичних речовин полягає в тому, що самі клієнти не звикли отримувати допомогу у власному середовищі. А тому спостерігаються різноманітні види реакцій клієнта на вуличних працівників: недовіра, підозра, здивування. У процесі роботи ставлення клієнтів до вуличних працівників змінювалося в позитивний бік — до більшої довіри та розуміння. При цьому, як було зауважено, клієнти часто влаштовували своєрідні випробування для працівників, а саме перевіряли особистісні риси кожного з них (наприклад, відповідальність, чесність). Довіра клієнтів породжує їхню зацікавленість у сутності тієї роботи, яку проводять з ними вуличні працівники: «Вони зацікавлюються, їм приємно зі мною спілкуватися як з людиною досвідченою та знаючою в тих питаннях, які для них важливі, а звернутися нема до кого». Отже, неочікуваність для клієнтів будь-якої допомоги логічно спершу породжує недовіру до вуличного працівника, яка згодом — у процесі спілкування — перетворюється на розуміння й відкритість.

Серед основних проблем, що виникають у роботі київських вуличних працівників з людьми, які вживають наркотичні речовини, було названо:

— високий ризик виникнення вигорання у вуличних соціальних працівників, який пов'язаний як із складністю роботи, так і з тим, що вулична робота для соціального працівника є своєрідною провокацією до зриву; небезпеку маніпулювання вуличними працівниками з боку клієнтів: останні можуть чинити психологічний тиск з метою отримання необхідного їм інструментарію, а також можуть підозрювати вуличного працівника в «роботі на міліцію», що має наслідком недовіру клієнта;

— відсутність налагодженої взаємодії з представниками правоохоронних органів (нереагування міліціонерів на пред'явлення посвідчень вуличного соціального працівника), що ускладнює процес надання допомоги клієнтам;

— нерозуміння сутності й важливості вуличної роботи з боку громадськості: «Люди не розуміють нашої роботи — думають, що це пропаганда вживання»;

— низький рівень матеріального забезпечення програм вуличної роботи, що ускладнює забезпечення вуличних соціальних працівників засобами (наприклад, телефонними картками, кавою для пригощання тощо), які сприяють налагодженню контакту з клієнтами. Працівники зазначили, що неприйняття суспільством програм зменшення шкоди є наслідком слабкої поінформованості населення щодо методів профілактики ВІЛ/СНІДу в середовищі споживачів ін'єкційних наркотичних речовин, що, у свою чергу, створює додаткові бар'єри на шляху надання допомоги споживачам і повернення їх до соціально активного життя. Так само ставлення правоохоронних органів є не лише нетолерантним, а й загрозливим для клієнта. Через відсутність взаємодії з офіційними органами влади унеможливлюється рекламування діяльності вуличного працівника («Офіційно про це заявити просто неможливо») спроби довести власну правоту («Якщо виникає якась конфліктна ситуація, ми масмо піти, не вступати у конфлікт»). Криміналізація наркотичних речовин призводить до того, що «споживачі дивуються, що про них хтось турбується — у нас до цього і не звикли ще, і не дають звикнути». Так, суспільство є інертним у зміні власних поглядів і переконань, через що більшість населення, включаючи представників правоохоронних органів, все ще сприймає споживачів наркотичних речовин як злочинців, яких треба карати, а не як хворих людей, яких потрібно лікувати.

Варто звернути увагу на те, що спілкування з активними споживачами наркотичних речовин працівники визначили водночас і як мотивуючий чинник до роботи, і як загрозу повернення до вживання. З одного боку, вуличні працівники постійно спостерігають ситуації ризику (наприклад, клієнта у стані наркотичного сп'яніння), які є для них провокуючими. З іншого боку, на фоні клієнта-споживача власні здобутки вуличного працівника яскраво виражені, працівник бачить власну динаміку, що й мотивує його продовжувати утримуватися від вживання та займатися вуличною роботою.

У процесі взаємодії з клієнтами вуличні працівники мають володіти знаннями й навичками надання першої медичної допомоги. Наразі всі київські працівники, задіяні у проекті, мали навички надання допомоги клієнтам при передозуваннях, що пояснювалося наявністю власного досвіду вживання. Крім того, одна працівниця зазначила й іншу ситуацію, що потребувала відповідних умінь: «Коли одна дівчина порізала собі вени, я надала їй першу допомогу і поговорила з нею», — таке втручання можна визначити як кризове консультування.

Оцінюючи достатність власних знань і навичок, респонденти навели різні приклади, в яких вони відчували свою некомпетентність; один респондент зазначив, що під час спілкування з клієнтками жіночої статі відчував, що вони переживають дискомфорт при спілкуванні з ним: «вона не може мені відкритися так, як, наприклад, аутріч-працівникам-жінкам». Інша респондентка визначила нестачу «рішучості та досвіду саме у проведенні вуличної роботи, а також часу. А щодо знань — то досить досвіду». Водночас вона зауважила, що доцільно вивчати додаткову медичну літературу з метою кращого орієнтування в назвах і властивостях ліків (це вона пояснювала як необхідність володіння тими знаннями, які можуть бути потрібні для споживача), я також корисні для клієнтів адреси служб. Однак, говорячи про обмеження в роботі вуличного працівника, ніхто не зазначив, що радити ліки цільовій групі не входить до компетенції вуличного соціального працівника — це може робити лише лікар. Працівники також ідентифікували наявність відчуття прикрості в ті моменти, коли через страх переслідування міліцією молоді споживачі наркотичних речовин не приходять на обмін шприців: «Тоді, виходить, я своєї мети не досягла». Як вважає один із працівників, легше та безпечніше здолати неприємні ситуації, вуличним працівникам варта працювати в парі: «Лише робота в парі має бути на вулиці. Якщо клієнта треба відвідати на дому, це можна одному. І на пункті обміну має бути дві людини».

Працівники київського проекту внесли деякі пропозиції щодо поліпшення процесу та наслідків вуличної роботи:

— створення спеціального низькопорогового кабінету консультування вуличними працівниками/психологами, який клієнти могли б відвідувати в будь-який зручний для них час; відкриття в кожному районі стаціонарних центрів по працевлаштуванню клієнтів, де, окрім навчання й подальшого працевлаштування, вони могли б отримувати психологічні та медичні послуги;

— проведення інформаційних кампаній про сутність і важливість вуличної роботи, зокрема — з працівниками правоохоронних органів;

— при ідентифікації вуличним працівником у себе ознак вигорання надати йому/їй можливість позачергового тимчасового перебування в реабілітаційному центрі; проведення вуличної роботи у співпраці з професіоналами, які не є споживачами наркотичних речовин.

Висновки та рекомендації

Вулична соціальна робота в розумінні київських вуличних працівників, залучених до проекту «Інтервенція з метою зменшення вживання ін'єкційних наркотичних речовин», постає як процес налагодження контакту зі споживачами ін'єкційних наркотичних речовин з метою навчити їх безпечному вживанню наркотичних речовин і мотивувати їх до зміни ризикованої поведінки.

Серед сильних сторін такої роботи, здійснюваної вуличними працівниками в Києві, було названо: наявність конкретних результатів роботи; можливість встановити довірливі стосунки з клієнтом; наснаження клієнта у процесі роботи, що допомагає працівникові усвідомити власну корисність і підвищити самооцінку. Основними проблемами, що виникли в роботі київських вуличних працівників з людьми, які вживають наркотичні речовини ін'єкційним шляхом, є: високий ризик виникнення вигорання; відсутність налагодженої взаємодії з представниками правоохоронних органів; нерозуміння сутності й важливості вуличної роботи з боку громадськості; низький рівень матеріального забезпечення вуличної соціальної роботи.

У роботі вуличних соціальних працівників важливу роль відіграє фахова підготовка, яка включає в себе: по-перше, вивчення проблеми залежності з урахуванням соціально-психологічних, правових і медичних аспектів хвороби, засвоєння конкретних практичних навичок безпечного вживання ін'єкційних наркотичних речовин і розвиток комунікативних навичок у цілому; по-друге, обмін досвідом роботи між вуличними соціальними працівниками; по-третє, самопідготовку вуличних працівників.

Основними умовами проведення вуличної соціальної роботи київські працівники вважають такі: не забезпечувати клієнта наркотичними речовинами, не заохочувати його до вживання, самому залишатися тверезим. Дотримання цих умов сприяє встановленню чітких меж професійного втручання.

Вивчення досвіду діяльності вуличних соціальних працівників у межах проекту «Інтервенція з метою зменшення вживання ін'єкційних наркотичних речовин» дає змогу рекомендувати тим організаціям, які використовують вуличну соціальну роботу як метод профілактики ВІЛ/СНІДу:

— проводити просвітницьку роботу з представниками правоохоронних органів з метою налагодження взаємодії;

— інформувати громадськість через проведення інформаційних кампаній у засобах масової інформації про використання вуличної соціальної роботи як методу профілактики ВІЛ/СНІДу;

— забезпечувати навчання вуличних соціальних працівників і співпрацю з професіоналами, які не є споживачами наркотичних речовин;

— забезпечувати постійну психологічну підтримку вуличних соціальних працівників у процесі роботи з клієнтами шляхом координування та супервізії їхньої діяльності;

— ураховувати, що фінансування програм вуличної соціальної роботи створює додаткові можливості для залучення вуличних працівників і клієнтів.

 

Література

1. Аутріч-работа / Колодец Наркосцена. — http://www.drugscene.ru/society?id=16
2. Ваненкова Т. Развитие программы снижения вреда в Украине // Программа снижения вреда от употребления наркотиков. Информационный дайджест. — 2000. — №3. — С. 22–28.
3. Derricott J., Preston A., Hunt N,. Speed S. The Safer Injecting Briefing. — Принципы и методы внедрения менее опасных инъекционных техник употребления наркотиков. — HIT, 1999.– http://uhrn.civicua.org/library/art_en/princip.txt
4. Marlatt G. A. Harm reduction: Pragmatic Strategies for Managing High-Risk Behaviors // Программа снижения вреда от употребления наркотиков. Информационный дайджест. — 2000. — № 3. — С. 32–48.
5. Наркопотребление и ВИЧ-инфекция. Республиканский центр профилактики СПИД. Республика Беларусь. — http://www.napc.by/docs/narkopotreblenie-i-vich.doc
6. Нєйдлман І. А. Розумна політика стосовно наркотиків // Соціальна політика і соціальна робота. — 2001. — №З (19). — С. 3–2).
7. Определения термина «Снижение вреда» / Коалиция Снижения Вреда, Нью-Йорк. Колодец Наркосцена. — http://www.drugscene.ru/society?id=48
8. Підсумковий звіт Програми Представництва ООН на підтримку Програми профілактики ВІЛ-інфекції / СНІДу в Україні «Діймо сьогодні». Представництво ООН в Україні. http://www.un.kiev.ua
9. Профилактика ВИЧ-инфекции. ООН информирует // СПИД. СНІД. AIDS. — 1999. — №1. — С. 25.
10. Спрингер 3. Модели отношения к проблеме злоупотребления наркотическими веществами / Колодец «Наркосцена». — http://www.drugscene.ru/society?id=47
11. Шаповал А. Стратегія Зменшення Шкоди від вживання ін'єкційних наркотиків. — http://uhrn.civicua.org/uhra/strategy.htm
12. Grund J.-P. С, Broadhead R. S., Heckathorn D. D., Stern L. S., Anthony D. L. Peer-driven outreach to combat HIV among IDUs: a basic design and preliminary results // AIDS, drugs and prevention: perspectives on individual and community action / Ed. by T. Rhodes and R. Hartnoll, 1996. — P. 201–215
13. O'Mara R. Maintenance isn't cure, but it's limiting HIV, crime in Britain's drug picture // Drugs, society, and behaviour, 10^th edition. — 1995/1996. — P. 254–255.
14. Watters J. K., Guydish J. HIV / AIDS prevention for drug users in natural settings // Preventing AIDS: theories and methods of behavioral interventions / Ed. by R. J. DiClemente, J. L. Peterson. — New York and London: Plenum Press, 1994. — P. 209–225. 336 p.

Ева Шателей. Библиотека материалов по социальной работе