Центральноєвропейський менталитет: метафора чи реальність?
На жаль, не можна сказати, що падіння соціалізму в країнах Центральної Європи, зокрема у Словенії, означало негайні зрушення у соціальній роботі від «східних, соціалістичних» орієнтацій до «західних, капіталістичних». Але мусимо визнати, що, принаймні, самі уявлення про соціальну роботу набули дещо чіткіших обрисів, виявивши ті терени, де нові концепції можна переглянути й перевірити на практиці, головно, стосовно розширення прав користувачів соціальних служб.
Якщо розглядати Центральну Європу радше в культурному, ніж у географічному аспекті, належить погодитись, що національна ідентичність та історична пам'ять словенів завжди були пов'язані власне із Заходом. М. Кундера у своїй відомій статті «Трагедія Центральної Європи» вбачає справжню трагедію цих країн в тому, що їх було втягнуто у політичний та ідеологічний простір Східної Європи, до якої вони ані в культурному, ані в духовному сенсі ніколи не належали.
Незважаючи на це, соціальна робота тут залишається у полоні так званого центральноєвропейського менталітету. А він відрізняється від західноєвропейського, чи не передусім, не-толерантністю до будь-яких крайнощів. Схильний до занурення у дрібниці, він не схвалює жодних «великих змін» та «великих ідей». Натомість, за визначенням К. Йозефа, чеського історика мистецтв, притаманний громадянам Центральної Європи менталітет здається забарвленим у «ярманкові кольори».
Однією з найважливіших змін у царині соціальної роботи в Словенії, спричинених розвалом соціалізму, була трансформація засад цієї діяльності від принципового «одноманіття» в усьому в бік «різноманіття». Тривалий час тут наполегливо стверджували принцип єдності як «однаковості», всіляко витісняючи «різноманітність» за межі простору єдності «ми». Право на «позитивну своєрідність» лишалося за громадянами Західної Європи, а будь-яке намагання «бути іншим серед своїх» діставало тавро девіантності, небажаного відхилення.
Опріч того, спрямованість соціальної роботи у Словенії завжди визначав, так би мовити, «подвійний мандат» соціального працівника, тобто класична суперечність між функціями контролю й підтримки. Поряд із тим, давалася взнаки суперечність між владою і безвладдям, зумовлювана тим, що авторитет соціальної роботи як інституції не поширюється автоматично на кожного соціального працівника. Хоча їхні підопічні вбачали в них людей, наділених великою владою, «зсередини» ситуації все виглядало інакше, й самі соціальні працівники переважно відчували себе цілком безпорадними.
Аналіз механізмів управління в соціалістичних країнах свідчить, що держава буцімто ненавмисно навіювала своїм громадянам почуття провини, яке підтримувало й загострювало в них почуття безпорадності та позбавляло їх волі до опору (Salech R. Disciplina kot pogoj svobode. – Ljubljana, 1991). Втім, відчуття власного безвладдя соціального працівника пояснювалося не лише браком автономності у прийнятті рішень, коли йшлося про конкретну допомогу людям, котрі зверталися до них; йшлося і про своєрідні «моральні збитки», що їх він зазнавав майже щодня. Важко було не розуміти, що чиниш не зовсім етично, якщо здебільшого посилаєш людей до закладів, звідки вони, мабуть, ніколи не повернуться, де їх остаточно позбавлять почуття власної гідності. Але за умов відсутності вибору та іншого способу дати раду своїм клієнтам інстинкт самозбереження змушував фахівців випрацьовувати внутрішні механізми самообмеження, ба й самозречення та зниження рівня самоусвідомлення. З огляду на державний контроль над усією мережею соціальної роботи, все це призводило до послуху через страх, а отже до особистісної руйнації. В такий спосіб соціалістична влада дисциплінувала соціальних працівників.
|
У пропонованій статті, головним чином, йтиметься про соціальну роботу в царині психічного здоров'я та жіночих проблем, про зміни, які у сьогоднішній Словенії відбуваються в цій галузі. Так, в 90-х роках тут дістали визнання й подальший розвиток концепції «ревалоризації» соціальної ролі, «м'якого» навчання та «представницької» функції соціальних служб. Участь соціальних працівників у розвитку нових, грунтованих на причетності та підтримці громади служб захисту психічного здоров'я виявила незадовільність узвичаєної медичної моделі з її детерміністським, статично-біологічним підходом. Сьогодні навряд чи хто заперечуватиме проти динамічного підходу, який вимагає розгляду індивіда і як суто біологічної істоти, і як «особистості в її оточенні»*.
Отже ключовим є не питання «що являє собою людина», а радше питання «як людина стає собою». З цим пов'язане ще одне нововведення у соціальній роботі: ставлення до статі як до одного з головних вимірів людського досвіду, як до чинника, що стосується і соціальних працівників, і їхніх клієнтів.
Б. Роммельшпахер Rommelspacher B. Mitmenschlichkeit und Unterwerfung. – Frankfurt; New York, 1992 розглядає неоднозначне поєднання само-реалізації й відчуження у соціальній роботі. Зважаючи на те, що соціальний працівник повинен, за визначенням, опікуватися лише справами своїх підопічних, а це передбачає відсторонення від особистісних інтенцій, ця професія, отже, відтворює традиційну модель очікувань щодо жіночої поведінки, згідно з якою потреби інших є для неї важливішими за свої власні. Досі соціальні працівники не могли сподіватися на підтримку — чи то суто фахову, чи то емоційну, маючи до того ж замало простору для реалізації у цій царині своєї особистісноі та професійної самостійності. Проте, поряд із проявом таких рис, як «чуйність», «постійна готовність надати допомогу», від них очікували водночас володіння всіма чеснотами фахівця.
Вже в 90-х роках у царині соціальної роботи в Словенії почали зважати на статеві відмінності самих працівників, на стереотипи та упередження щодо статі як на такі чинники, що в разі неврахування їх призводять до соціально значимих втрат. Місце міфу про «об'єктивність і нейтральність» заступив свідомо «упереджений» підхід та «дискримінація» за статевою ознакою щодо працівників та користувачів, зокрема в разі загрози насильства та сексуальних домагань, з огляду на той руйнівний вплив, який вони можуть справити на життя жінки.
Пропонована стаття має на меті не лише показати важливість інновацій у соціальній роботі в контексті постсоціалістичного менталітету, що нині стверджується у Центральній Європі, але й довести, що ці інновації означають і власне соціальні зрушення, і зміну ставлення суспільства до соціальної роботи і самого іміджу соціального працівника.
Інновації у царині психічного здоров'я
Ш. Рамон Висловлено у приватній бесіді (1994) визначає соціальні інновації як «зважений ризик», що має на меті через перетворення певних соціальних реалій викликати зміни у відносинах влади та розподілу ресурсів. Серед усіх інновацій, я передусім спинюся на тих, що зумовлені соціальними акціями.
У Словенії, з її двомільйонним населенням, індивідуальні дії, здавалося б, цілком особистого гатунку набувають сенсу політичної акції, тим паче дії, свідомо скеровувані переконанням, шо «особисте є політичним». Тому соціальні інновації тут є переважно результатом соціальних акцій, до яких залучаються різні групи людей — фахівці, користувачі та інші зацікавлені особи. Перші такі дії у царині психічного здоров'я було здійснено наприкінці 80-х років як відверті соціальні акції, спрямовані на те, щоб привернути увагу суспільства до людей, життя котрих не виходить за межі психіатричних закладів, до тих, хто має психіатричний діагноз. Ці прямі дії призвели до конфлікту між психіатрами, з одного боку, і соціальними працівниками, волонтерами та користувачами соціальних служб — з іншого. Втім, метою акції й були не просто переговори, а свідома конфронтація. Ці люди шукали спосіб зрушити справу з мертвої точки, аби досягти бажаних соціальних змін. Спонукою до цих дій слугував, зокрема, процес деіиституціалізації, що розгорнувся на початку 80-х років у Північній Італії, і драматичні події у притулку в Трієсті.
Одна з перших соціальних інновацій у царині психічного здоров'я була пов'язана з діяльністю «Комітету соціального захисту божевілля» — руху соціальних працівників і науковців-соціологів, започаткованого в 1988 році. Його перший маніфест заявив про надмірність соціального утиску людей, до котрих, через їхній психіатричний діагноз, ставляться як до другорядних громадян. Першочергове завдання цього руху його засновники вбачали в інформуванні громадськості про становище психіатричних пацієнтів тривалого утримання. Вони мали за мету скасувати узвичаєне тавро кожного психіатричного закладу як місцини десь на узбіччі життя.
Неспростовний негативний підтекст та упередження, що супроводжують зазвичай психіатричний діагноз, нерідко змушують нас ніяковіти, стикаючись з цією цариною реальності, ба й навіть жахатися.
Якось мені довелося говорити з двома жінками з великим досвідом перебування у психіатричних закладах, котрі вже понад 10 років знали одна одну. Останнім часом вони стали «амбулаторними пацієнтами», діставши дозвіл кожного дня залишати лікарню й повертатися ввечері додому. Відбувалося це напередодні Різдва, і я запитала в одної з них, чи буде вона святкувати Святий вечір з другою пані. На мій подив, вона відповіла: «Ні, я не хочу спілкуватися з іншими пацієнтами, принаймні, вдома».
Ця історія багато що промовляє про особистісний соціальний імідж людей з подібною біографією. Їхня власна самооцінка зазнає спотворення, набуваючи хворобливих рис; відбувається контамінація, щось на зразок зараження від спілкування із подібною до себе людиною. Більшість жінок у психіатричних закладах казали мені, що це місце затавроване. І справа в тім, що їм доводиться приховувати не свій біль, а власне досвід перебування «у закладі». Брак інформації породжує страх, страх спонукає до зречення; наприклад, більшість із них навіть не бажають знати назви тих ліків, які їм призначено. Найпоширеніша відовідь на питання щодо прописаних ліків обмежується вказівкою на колір: «Тричі на день я приймаю блакитні пігулки, ввечері — жовтеньку, а перед сном — білу».
Після того, як Комітет заснував свій перший амбулаторний центр, а також перші будинки домашнього типу для спільного проживання двох груп колишніх пацієнтів психіатричних закладів, користувачі ініціювали реорганізацію «Комітету соціального захисту божевілля» на «Комітет інновацій у царині психічного здоров'я — ALTRA», сьогодні майже цілком керований самими користувачами.
Інноваційна діяльність Комітету має кілька складових. Головна ідея цього руху користувачів грунтована на переконанні, що користувачі психіатричних служб є «актуальними експертами», котрі найкраще розуміються на проблемах людей з подібним досвідом. Розмежування між функціями фахівців та пасивною роллю пацієнта поступається місцем принципові партнерства експертів, зацікавлених непрофесіоналів, користувачів та волонтерів.
Ще однією інноваційною складовою цього проекту є створення кризової команди, яка надає підтримку особі, котра переживає емоційну кризу. Члени ALTRA мають досвід переживання і подолання глибинних криз, і це править за позитивний приклад для тих, хто, перебуваючи у подібному стані, не згоден вдаватися до лікування у психіатричному закладі як такого, що, на їхню думку, знецінює особистість.
До інноваційних складових діяльності ALTRA належить також настанова на активні дії. Комітет розповсюджує інформацію серед широкого загалу, створює свою дієздатну мережу, яка охоплює різні верстви громади, залучаючи до справи людей, котрі раніше жодним чином не стикалися з психіатрією. Поряд із тим, ALTRA вимагає соціальних змін на рівні конкретних громадських служб, а не лише в інформаційному полі. З цією метою Комітет вдається до прямо скерованих акцій і впроваджує проекти, що виходять за межі усталених соціальних інституцій, такі як створення кризових центрів та служб захисту прав користувачів.
Проблеми психічного здоров'я не обмежуються діагностикою та лікуванням, вони заторкують царину людських прав, хоча медицина ладна і далі вірити в міф про професійну аполітичність медичних працівників.
Коли були засновані перші громадські служби, грунтовані на причетності, ця ідея дістала розуміння в деяких психіатрів, котрі стали посередниками між експертами і користувачами, високо поціновуючи вагомість їхнього досвіду. Проте й досі психосоціальна допомога у Словенії зосереджена переважно у традиційних закладах; це — шість психіатричних лікарень та амбулаторних клінік, а також психіатричний притулок у Храстовці Див.: Flaker V. Dusevno zdravje in socialno delo // Socialno delo. – 1993. – 1993. - 32 (5–6).
Ще одну інновацію, яка теж, певною мірою, виходить за межі власне царини психічного здоров'я, було запроваджено в 1994 році. Група батьків дорослих дітей з проблемами навчання разом із соціальним працівником заснували «Фонд якісного життя людей з проблемами навчання — SILVA». Його заснування відбувалося, головним чином, під упливом британського досвіду в цій галузі, а також практичної діяльності Девіда Брендона і Алтеї Брендон на теренах Словенії. Цей напрям діяльності має за мету удосконалити служби з надання допомоги людям з проблемами навчання, запроваджуючи так зване «м'яке» навчання й «найкращі, за індивідуальними критеріями користувачів», послуги Докл. див.: Skerjanc J. Obala 2001 (unpubl., Koper, 1995. Йдеться про створення служб, побудованих на ретельно виважених планах індивідуального навчання, яке має допомогти людині здобути контроль над власним життям, освоїти нові навички та знання, виробити самоповагу й, наскільки це можливо, самостійність Brandon D., Brandon A. JIN in JANG nacrtovanja psihosocialne skri. – Ljubljana, 1994. Вже наприкінці 1994 року кілька членів SILVA з власної ініціативи заснували перше у Словенії об'єднання людей з проблемами навчання — «Групу самостійного життя».
Опріч фахівців, головним чином, батькам доводиться спостерігати безпорадність своїх дітей; іноді батьки навіть починають діяти як «гальмівна сила» у процесі розвитку їхньої самостійності. Тому інноваційний задум SILVA полягав у тім, щоб наснажити батьків на обстоювання соціальних та політичних прав своєї дитини. Підтримка батьків, визнання їхніх зусиль, розуміння їхніх почуттів і болю допомогла їм усвідомити репресивні тенденції тих соціальних інституцій, які покликані опікуватися дітьми. Вони почали вимагати пошуку кращих рішень в межах чинного законодавства (ба й навіть зміни певних його засад), а також ефективнішого використання наявних ресурсів за призначенням. Поряд із тим, вони висунули вимогу скасування усталених методик кваліфікування дітей за категоріями інвалідності, які, за цими методиками, зберігають чинність упродовж життя; було також порушено питання про поновлення головних прав людини (наприклад, права голосу) для тих, хто був їх позбавлений через психіатричний діагноз.
Інновації у царині жіночих проблем
Сьогодні чимало авторів наголошують на актуальності феміністського руху: з усіх соціальних рухів останнього десятиріччя цей справив, мабуть, найбільший вплив на розвій соціальної роботи Dominelli L. Women and Community Action. – Birmingham, 1990; Lorenz W. Social work in a Changing Europe. – London, 1994. Початок феміністського руху (в його сучасному вигляді) у Словенії пов'язаний з 1984 роком, коли тут було створено першу феміністську групу «Ліліт». На кінець 80-х років дебати з питань нерівності зосередилися спочатку на проблемах, так би мовити, академічного фемінізму й обмежень участі жінок у політичній діяльності. Незважаючи на поширеність таких рухів у сусідніх державах — Італії та Австрії, Словенія на той час не знала такого феміністського руху, який би помітно позначився на стані справ у царині соціальної роботи. Лише в 1989 році феміністські активістки розпочали акції проти насильства в сім'ї, сексуальних домагань та ґвалтування. Тоді ж було створено першу телефонну «гарячу лінію» для жінок і дітей, які зазнали насильства, а також кілька груп самодопомоги для жінок, що потерпіли від насильства. Щоправда, такі спорадичні починання так само стрімко й згасали, а феміністські вимоги щодо створення притулків для потерпілих було сприйнято як надмірну пересторогу, як зайвий клопіт, якого «словенські жінки не потребують».
Натомість, деякі соціальні працівники за підтримки уряду розпочали створення перших Будинків матері та дитини, що мало на меті забезпечити догляд за жінкою та новонародженою дитиною впродовж року. Як правило, вони давали притулок тим, хто потребував уникнення насильства, а також тим, хто втратив житло через вагітність. Проте і термінологічна машкара на зразок «Будинків матері та дитини», і гасла типу «Допоможемо молодим матерям!» — все це лише приховувало реальний стан справ від громадської думки. Але численні звернення матерів з новонародженими та старшими дітьми до державних та церковних психосоціальних служб мали б навести на думку про поширеність насильства, про матеріальну залежність жінок та приховану безпритульність і жебрацтво. Сама ідея Будинків матері та дитини, яка набула розголосу на початку 90-х років, грунтувалася на ідеології сприяння сім'ї та політиці стимулювання народжуваності. Такий дискримінаційний підхід залишав поза увагою тих жінок і дітей, котрі шукають порятунку від насильства, але не відповідають вимогам Будинків матері та дитини, позаяк вони і не вагітні, і не мають новонародженої дитини.
У соціальній роботі в Словенії феміністське розуміння статевої асиметрії ше донедавна здебільше не виходило за межі пояснення Походження соціальної нерівності біологічними відмінностями між статями. Але в 90-х роках вже майже всім було очевидно, що біологічні відмінності не здатні вичерпно пояснити нерівний статус жінок і чоловіків. До того ж, якщо вже йдеться про біологічні відмінності, то сьогодні ми маємо справу, радше, з умоглядною, соціально зумовленою конструкцією, унаочненою в ідеологічному дискурсі постсоціалістичних країн. За сучасних умов саме занепад економіки та зростання рівня безробіття — ось що насправді спонукає повернутися до засад консервативної ідеології і принагідно згадати про «біологічну природу» жінок. Ось чому жінку 90-х років вшановують за її репродуктивну здатність — як у Словенії, так і в інших країнах, що ідеологічно належать до Центральної і Східної Європи. Їй пропонують «убезпечене місце» в домашньому господарстві — «посаду», якої її буцімто силоміць позбавили в комуністичному минулому, коли жінка і чоловік соціалістичного взірця навіть за своїм зовнішнім виглядом, згідно з тогочасними «іконографічними канонами», майже не відрізнялися.
1991 року словенські жінки створили групу, яка своїми діями упередила скасування довго виборюваного права на аборт. Проте в 1995 році внутрішні розбіжності призвели до розпаду цього угруповання. Приводом послужила висунута християнськими демократами вимога подовжити термін відпустки з догляду за дитиною від одного до трьох років. Дехто зрозумів це як зовні пристойний спосіб усунути жінок від самостійних заробітків, а також від прийняття рішень. Для держави це означало можливість заощадити кошти на утримання дитячих установ та соціальних служб для дорослих, що потребують опіки, наприклад, літніх людей та інвалідів. Для жінок це мало дещо інший сенс; з одного боку, це позбавляє їх матеріальної самостійності та емоційної підтримки, з іншого — вони можуть доглядати тих, кого справді краще забрати додому з неефективних та репресивно орієнтованих державних закладів, які, до того ж, дорого коштують. Деякі з жінок загалом ладні довше доглядати своїх дітей, аби уникнути низькооплачуваної, виснажливої або рутинної роботи. Інші стверджують, що тривала відпустка дає їм право вибору, якого за соціалізму жінки не мали. Є й такі, хто посилається на небезпечні наслідки таких тривалих відпусток, виявлені досвідом інших центральноєвропейських країн, і вбачає в цьому пастку як для жінок, так і для чоловіків, влаштовану політиками правого крила1.
Отже йдеться про три різні ідеології статі, що зачіпають царину соціальної роботи. Згідно з першою, чоловіки і жінки є рівними, хоча певні біологічні відмінності визначають для них різні сфери діяльності у суспільстві. Чоловіки повинні виконувати чоловічу оплачувану роботу, жінки — жіночу оплачувану роботу, але власне жінкам здебільшого належить дбати про виховання дітей та домашнє господарство. Таку ідеологію статі сповідують певні праві та ліві політичні партії, дехто з соціальних працівників та представників громадської думки.
Є й інша ідеологія, що наголошує на важливості саме оплачуваної роботи для обох статей і на залученні у домашнє господарство як жінок, так і чоловіків. Це вимагає певної системи квот у царині політики та в інших важливих сферах суспільного життя й рівного для всіх доступу до оплачуваної роботи, а також заборони масового розповсюдження порнографії й «сексизму» в рекламі та слововжитку. Така ідеологія статі характерна для лівих політичних партій і має прихильників серед соціальних працівників, членів альтернативних груп тощо.
Третя ідеологія статі виходить з ідеї нерівності чоловіків і жінок, зумовленої як біологічними чинниками, так і культурно-історичними, що визначали їхні різні суспільні ролі упродовж всієї історії людства. В цій ідеології можна знайти прояви шовінізму та традиціоналізму, а також екстраполяції ідей фамільялізму з царини суто родинних стосунків на більшість соціальних інституцій, зокрема, на соціальні служби, а відтак — загалом на суспільство. Так, на початку 1995 року послідовники подібної ідеології на підставі «сімейного підходу» в Будинку матері та дитини в Люблянах призначили директором чоловіка, зважаючи на те, що і користувачами його є жінки, і весь персонал становлять жінки, й аргументуючи своє рішення тим, шо діти, мовляв, «потребують батька». Роль батька і мав виконувати Директор закладу, аби перетворити цю установу на родину. Подібну ідеологію статі обстоюють переважно праві політичні партії та їхні прихильники, деякі соціальні працівники та працівники Психосоціальних служб.
Цілком зрозуміло, що в цій царині суспільного життя можуть співіснувати різні ідеології. Одні з них пропонують інновації, інші орієнтовані на відтворення негнучких структур, покликаних підтримувати статус-кво, ба й навіть вимагають відродження ієрархічних засад у стосунках між чоловіками й жінками, між фахівцями й клієнтами тощо.
У психосоціальних службах Словенії інновації з ініціативи жіночих рухів простежуються не раніше 1994 року. На сьогодні в цій царині створено три нові жіночі асоціації: «Жіноча консультаційна служба», «Асоціація з вивчення та забезпечення психосоціальних потреб жінок — MODRA» та «Асоціація проти сексуальних домагань щодо дітей». Всі три мають справу з негативними наслідками неадекватної соціалізації, а також фізичного та сексуального насильства щодо жінок, пропонуючи нові форми підтримки потерпілих. Деякі фахівці й волонтери, котрі працюють в цих організаціях, свого часу самі зазнали насильства, й цей досвід має важливе значення в їхній теперішній роботі.
Аналізуючи зміст інновацій у діяльності всіх трьох асоціацій, належить відзначити, по-перше, спростування узвичаєного переконання, що насильство є суто особистою справою жертви, й по-друге, врахування такого чинника, як стать, у наданні допомоги потерпілим. Діяльність «Жіночої консультаційної служби» та «Асоціації MODRA» побудована на певних феміністських принципах Докл. див.: Dominelli L,. McLeod E. Feminist Social Word. – London, 1990; Walker M. Surviving Secrets. – Buckingham, 1992. Всі три асоціації у своїй діяльності виходять з необхідності враховування чинника соціального статусу. Скажімо, більшість жінок, що звертаються до «Жіночої консультаційної служби» або до «MODRA», це ті, хто раніше вже шукав допомоги в інших службах, але марно; здебільше, чим нижчим є статус клієнтів, тим імовірніше можна очікувати, що соціальні працівники, байдуже, чоловіки чи жінки, не ставитимуться до них із належною повагою і визначатимуть їхні страждання суто як результат особистої патології Zaviršek D Zenske in duševno zdravje. O novih kulturah skrbi. – Ljubljana, 1994.
Належить також зазначити, що всі три проекти мають справу з наслідками «статевої сліпоти» традиційних психосоцільних служб, які у Словенії переважно не виходять за межі «бесід на сімейні теми». Стикаючись з ситуаціями насильства, тут не вміють розпізнавати його ознаки й не здатні спрямовувати розмову таким чином, щоб допомогти потерпілим позбутися тягаря свого згубного досвіду. Опріч того, хоча відомо, що вживання психотропних речовин серед жінок у 3–5 разів вище, ніж серед чоловіків, і що жінки набагато частіше вдаються до спроб самогубства, традиційні психосоціальні служби не беруть до уваги вплив фізичного насильства та сексуальних домагань саме на психічне здоров'я жінок Ibid.
Починаючи з XVI сторіччя, вимоги інституціалізації, перевиховання, контролю, навернення та просвіти європейських жінок були грунтовані переважно на двох засновках — або на визнанні їхньої аморальності, або на тому, що вони потребують захисту Cohen S. The Evolution of Women's Asylums Since 1500. – New York, 1992, їхня ізоляція і покарання, як правило, були наслідком їхніх злиднів. Та замість соціальної підтримки їх відсилали до виправних закладів з метою «морального виправлення». Тривалу традицію інституціалізації жіноцтва можна простежити від монастирів та будинків для незаміжніх жінок аж до психіатричних відділень та різного гатунку притулків — для колишніх повій, потерпілих від насильства тощо. Цю традицію було перервано соціальними діями, що в них жінки нарешті знайшли належне місце.
У Словенії феміністська парадигма дістала вираження також у концепції створення осередків, де замість примушувати жінку до самокорекції на тих чи тих конфесійних засадах, її заохочують до переосмислення свого життя, осягнення нового досвіду спільної відповідальності та взаємної підтримки. Більшості користувачів добре знаний тягар обмежень, зумовлених ієрархією поколінь, статей або інституційованих відносин між фахівцями й клієнтами. Тому, наприклад, буклет «Жіночої консультаційної служби» починається з такого звернення: «Наша служба — осередок безпеки, де ми, жінки, можемо беззастережно поділитися своїм досвідом і переосмислити його». В таких осередках створено сприятливі умови для переживання перехідного періоду особистісних перетворень, для повернення людини в суспільство із належною здатністю самостійно приймати рішення й дати собі раду у своєму житті Докл. див.: Gennep A. van The rites Of Passage. – London, 1960.
Принципова неієрархічність, засадова для всіх трьох розглядуваних інноваційних проектів, поширюється, передусім, на стосунки між жінками-експертами та їхніми клієнтами. Як зазначає Л.Домінеллі Див.: Dominelli L, McLeod E. Feminist Social Work. – London, 1990, йдеться про загальну модель стосунків, застосовну до спілкування між людьми однієї статі, між чоловіками й жінками, між дорослими й дітьми.
Що є спільним для соціальних інновацій у Словенії?
У своїй праці «Археологія знання» М. Фуко обговорює тип мовних дій, які, на відміну від повсякденного функціювання мови, набувають сенсу й дієвості через символізацію авторитету певної інституції та статусу людини, котра є суб'єктом цих дій. У традиційних соціальних інституціях смисл та сила слова соціального працівника завжди грунтуються на впливовості даної інституції. Так, знання соціальних працівників як складова їхньої керівної ролі є, за визначенням, «домінантним знанням», що виявляється й у їхній поведінці; знання ж клієнта, не причетного до символічного авторитету жодної інституції, мають статус «маргінального», «локального знання»Foucault M. The Archaeology of Knowledge. – New York, 1972.
Соціальні інновації сприяють зближенню соціальних працівників і користувачів за статусом їхнього знання. Аби інновація мала успіх, її прихильники мусять знайти спільну мову з носіями «маргінального» та «локального» знання; реальний авторитет соціального працівника має грунтуватися на розумінні з боку маргіналів. Це має бути влада, що спирається передусім на авторитет особистого досвіду, а вже по тому на накопичений досвід у розв'язанні конкретної проблеми і, зрештою, на ширші знання в певній галузі. Але спільним для всіх запроваджуваних у Словенії інновацій є те, що кожен причетний до них привносить у свою справу високий професіоналізм.
Кожна інновація, що передбачає соціальні зміни, набуває сенсу політичної акції. Соціальному працівникові, що бере участь в інноваційних проектах, випадає роль «порушника спокою»; він виявляє вади узвичаєних психосоціальних служб і чинить тиск на політиків та на засоби масової інформації, щоб досягти бажаних змін. Учасники інноваційних груп звертаються до політичних структур (перш за все, до Міністерства праці, сім'ї і соціальних справ Республіки Словенії), які повинні забезпечити матеріальну базу інновацій та підтримати довіру до них.
Головний напрям соціальної роботи орієнтований на захист інтересів користувачів психосоціальних служб, надання їм якнайкращої допомоги, на ствердження поваги до них як до користувачів, а отже й потвердження 'їхньої самоповаги Lamovec T. Ko rešitev postane problem in zdravilo postane strup. – Ljubljana, 1995. За такої спрямованості захисту це спонукає людей самостійно обстоювати свої права.
В межах інноваційних проектів, завдяки більшій, ніж у будь-яких державних соціальних службах, автономності, соціальний працівник може захищати інтереси клієнтів, не зазіхаючи, разом із тим, на їхню лояльність щодо державних закладів. Це надто важливо, коли йдеться про порушення прав клієнтів із застосуванням сили.
Чи можуть соціальні інновації пережити зиму?
Соціальні працівники, залучені до інновацій, як і в державних службах, стикаються з почуттям воднораз і своєї сили, і безпорадності. Почуття сили виникає від усвідомлення того, що вони впроваджують цінні послуги, які задовольняють потреби та захищають права користувачів. «Династичні амбіції», грунтовані на вузьковідомчих інтересах, поступаються місцем прерогативам захисту інтересів користувачів Brandon D. et al. Advocacy: Power to People with Disabilities. – Birmingham, 1995; сила соціальних працівників зростає разом із силою користувачів.
Що ж до почуття безпорадності, то на відміну від головного річища соціальної роботи, у царині соціальних інновацій такі настрої породжує власне їхня маргінальність. Непевність щодо фінансування, нижчий порівняно з традиційними закладами статус, безліч проблем із приміщеннями, з опаленням, енерго- та водопостачанням, упереджене ставлення з боку місцевої адміністрації та громади, — все це здатне будь-кого ввести у розпач. Коли у березні 1995 року господарі сусідніх зі службою ALTRA приміщень відгородилися від неї стіною на тій підставі, що звідти лунала «надто голосна музика», це набуло символічного сенсу як вияв узвичаєної потреби у зведенні муру між психіатричними пацієнтами і зовнішнім світом. Пацієнти не повинні виглядати «назовні», а люди навколо не повинні зазирати «всередину», аби упередити появу почуття незручності та провини.
Спосіб мислення людей, причетних до соціальних інновацій, відрізняється від упереджень переважної більшості громадян Словенії, котрі зазвичай не вірять у те, що чиїсь дії можуть привести до змін. Сумний досвід свідчить, що тих, хто жадає змін, чекають великі розчарування, що, загалом, марно сподіватися щось змінити упродовж свого життя. Побутує переконання, що правдива й відверта критика здатна лише зашкодити. Більшість людей вважають, що, наполягаючи на поліпшенні послуг у будь-якій сфері, можеш натрапити на ще гірше ставлення. І знову ми стикаємось із проявами характерного для Центральної Європи менталітету; за словами К. Йозефа Josef K. Srednja Evropa: anekdota in zgodovina // Srednja Evropa / P. Vodopivec (ed.). – Ljubljana, 1991. – S. 147: «Поміркований гуманізм Центральної Європи є продуктом очевидних обставин. Маленька людина не може дозволити собі бути радикальною; це була б достоту історична розкіш для неї. Центральноєвропейці віддають перевагу помірному поступові у межах, визначених законом. […] Розпочинати осмислювати історичну ситуацію можна лише після того, як це стане цілком безпечною справою».
Соціальні працівники, залучені до інновації, позбуваються зайвих пересторог. їхній спосіб мислення долає ієрархічні забобони і наближається до «різоматичного», за визначенням Ф. Гваттарі, або позитивного хаосу мислення. Якщо соціальних працівників традиційних служб здебільшого вважають маргіналі-зованими тією ж мірою, що й їхні подопічні, то маргіналізація соціальних працівників у царині інновацій визначається радше не проблемами їхніх користувачів, а характером самої інноваційної діяльності. Це наслідок феномену «локального», чи «маргінального» знання (М. Фуко), яке піддає сумніву легітимність усталених соціальних порядків. Головна «провина» прихильників інновацій полягає в тому, що, впроваджуючи «маргінальне» знання у структури «домінантного» знання, вони докорінно перетворюють їх, намагаючись змінити негативний соціальний образ користувачів, вони зазіхають на недоторканність самих засад соціальних ідеологій. Все це доводить важливість соціальної роботи як чинника соціальних трансформацій, а отже — важливість інновацій у царині соціальної роботи, які виявляють, іноді несподіваним для нас чином, політичні корені соціальної роботи, потверджуючи правдивість переконання, що соціальна робота має посісти належне їй місце у соціально-політичній дійсності, якщо вона має на меті захист інтересів користувачів. Самоповага, яку здобуває соціальний працівник, коли залучається до інновацій, є великою силою, це відкриває нові можливості не лише користувачам, а й самим фахівцям. Це новий вибір і новий спосіб мислення, це великі сподівання. Проте, куди цей шлях приведе нас, це питання історичного розвитку, котрий зрештою дає відповіді на всі запитання.
Переклад з англійської Н. Валентюк, С. Іващенко.